Чому щаслива бабуся Ляля?

Автор: Ольга Кочова. Джерело - Школа Життя.ру

Боже мій, які настали жахливі часи! Як жити, як жити?! Суцільні неприємності! Ніякого просвіту! Грошей катастрофічно не вистачає, кругом - метушня, метушня та інша плутанина, а вже політики, політики! За них і говорити нічого! Зранку включила телевізор і - готуй антидепресанти! Політики зійшлися в черговій битві, з'ясовуючи, чия любов до електорату сильніше, по місту нишпорить зграя маніяків, а в Нижній Кацапетівці якийсь недоумок спокусився на пенсію нещасної бабусі. Тьху ти, прірву! Як жити, як жити?!

А тут ще останні колготки порвалися, і на сніданок суцільні сосиски! Додатково до всього - ранній дзвінок у двері. Маніяк, точно, маніяк! Ну, я йому зараз, цього маніяка! Пошкодує, що на світ з'явився!

Не маніяк. Сусідка. Очі заплакані. Збирає гроші. Померла бабуся Ляля. Гроші даю. Як не дати? Бабуся Ляля - наша легенда. Обличчя історії. Власне, сумного в її смерті небагато - термін прийшов.

Бабусі Лялі було дев'яносто з гаком. Розмір хвостика не знав ніхто. Навіть вона сама. А може бути, і знала, але, як будь-яка жінка, кокетувала, приховуючи свій вік.

Вона багато кокетувала, бабуся Ляля. Одного разу зустріла мене на вулиці, зупинила, і, придивляючись вже сліпими, але дуже ясними блакитними очима, спитала:

- У тебе є ця... Як її... Ну, мазилка для губ!

- Помада? - збагнула я, - Є. А навіщо вона Вам?

- Так це ж... Мене на весілля запросила! А там, кажуть, дідок буде! Ось я і намажусь! Щоб красива була!

Я, сміючись нишком, помаду дала. Не знаю, як вона виглядала, але «дідок» після весілля у бабусі Лялі оселився. «Він же ж такий дурний, мій Серожа! - вона розповідала всім, - Нічого в житті не розуміє! Ну, та які його роки! Молодий ишшо!»

«Молодому ишшо Сероже» було близько сімдесяти. Він був сухий, життєрадісний і абсолютно безглузда у життєвих питаннях. Але бабуся Ляля це йому прощала. За молодість років. Тільки любовно бурчала: «Ох, Серожа, Серожа! Так на що ж тобі ті картинки? Краще б молока купив! Або крупи який!»

«Картинки» були календариками, яскравими блокнотиками, іноді дешевими журнальчиками, чомусь переважно жіночими. Дуже вже вони подобалися «Сероже». Він складав їх у ящик старого серванта і ревниво оберігав від чужих очей. Бабуся Ляля бурчати бурчала, а й сама час від часу купувала такі картинки, приносила до мене і збентежено просила: «Подивися, а? Я-то зовсім погано бачу! Сподобаються йому не сподобаються, як думаєш? Тільки щоб без голих дівок! Нічого йому на це сором і бесстыжесть витріщатися!» Я сумлінно роздивлялася журнальчики і давала добро, якщо «срама і бесстыжести» не виявлялося. Бабуся Ляля засовувала журнал в сумку, і, задоволена, шкандибала додому, щоб порадувати свого «Серожу» новою іграшкою.

Кажуть, у молодості бабуся Ляля була красунею. Тому й прозвали Лялею. Потім прізвисько вкоренилося, витіснивши собою справжнє ім'я - Олеся. Народилася Олеся в бідній сім'ї, і сиротою залишилася в шість років. Забрали дівчину до себе «добрі» люди, щоб по дому допомагала за окраєць хліба. Будинок у «добрих людей» був великий, і господарство теж чимала. «Ось, бувало, вони пошлють мене корівник чистити, а я втомлюся - дитя ж зовсім! - та так там і впаду спати! Одного разу, пам'ятаю, прямо на підлозі і заснула! А зима, холодно! Замерзла б! - сміялася бабуся Ляля, - Тільки теличка розумна була! Лягла біля мене, і зігріла! А потім мене господарі знайшли! Вже лупили, лупили!»

Дивно, як добре вона пам'ятала всі подробиці свого життя. І жодного разу, згадуючи ці подробиці, не поскаржилася на чиюсь злобу і несправедливість. «А коли я стала підростати, - розповідала вона далі, - така була, вже! Краси-ивая!! Та ти не посміхайся, правду кажу! Що, думаєш, я завжди була беззуба та зморщена? Ні, мила! Я виросла струнка, повна, сиськи - во!» Вона виставляла вперед руки, демонструючи, які у неї були «цицьки». Вражало...

- Так ось! А у господині-то син був. Одружений, тільки дружина від хвороби померла рано. Загалом, вдівець. Скільки дівок на нього заглядывалось - не злічити! А він - до мене, і так, і сяк.... Прилип, як банний лист! А я що ж... Я і не проти, адже він - красень-хлопець! Тільки от мати його... Я ж бідна, у робітниць у них, куди ж! Але він упертий був, ох, впертий! «Одружуся! - сказав, - і крапка!» Ну, ми одружилися, так. Тільки з будинку цього довелося піти. Вигнала нас свекруха. Дві подушки дала, ковдру і сказала: «Самі вирішили - самі живіть! Он сараюшка, там вам саме місце!» А сараюшка... Дах дірявий, грубки немає. Спали спочатку на соломі. А потім нічого, залатали дах, піч побудували... загалом, добре жити стали! А тут - війна. І забрали його відразу. Я плакала, ревла... Проводила, і все. Ні звісточки. Чекала, чекала... Довго чекала. Думала, вбили. А потім сусід повернувся, Васька, без ноги він, так і відпустили додому. Повернувся і каже: «Твій живий! Тільки поранений він, без ніг. Лежить у госпіталі». У цьому, як його...

Бабуся Ляля задумалася, махнула рукою і сказала:

- Кастаньо!

- Де? - не зрозуміла я, - У Казахстані?

- Ось-ось! Ну, я сухарів взяла, та й пішла!

- Куди?!

- Ну, в Кастано цей!

- Прийшла?!

- Ну так!

- Ногами?! - здивувалася я.

- Ну, де йшла, де підвезли! Солдатики їхали і підвезли. Там у них лікарня така... Все инвалидики... Хто без рук, хто без ніг. Лежать, бедняжечки, такі молоденькі! І мій там. Додому-то не писав! Без ніг бо. Щоб тягарем не бути. Не хотів зі мною їхати! Все плакав, плакав. А як же я його залишу? Чоловік! Взяла на закорки і понесла!

- На собі?! - здивувалася я - Ви ж така маленька, бабуся!

- Так, маленька! - засміялася вона, - Я - маленька, але сильна! Мужик-то - мій! Ось і тягла! Так машини, до вагона... А тут вже, до будинку, пішки! Культяпкі у нього сильно боліли, кров'ю сочились. Ось я і поспішала, щоб не захворів зовсім, і не помер в дорозі! Встигла... Вдома-то легше - і фельшар був, і свекруха! Виходили. Тільки він все ніяк не заспокоювався, сина свого згадував від першої дружини. Сина її батьки забрали до себе, а потім, як війна почалася, повмирали вони. Чи То від бомбардування, чи то ще від чого. А хлопчика в дитячий будинок відправили. В тил. Ну, так що ж... Раз він плаче, треба, значить, сина знайти і забрати! Зібралася я і пішла. Так!

Я вже не запитувала, куди. По-моєму, заради чоловіка вона могла піти і на Аляску. «Загалом, знайшла той дитячий будинок, хлопчиська забираю - а він рев! У нього там дружок завівся. Вони були прямо не розлий вода! Ось і ревли обидва, не хотіли розлучатися. Ну, я до завідуючої - віддайте, кажу, і другого! Віддали. У другого теж нікого - ні матері, ні батька. А тоді сиріт багато було, ось і віддавали, якщо знайдеться добра людина! Не те, що зараз. Ну, так я взяла їх і привезла додому. Вже мій-то як зрадів! Правда, погано нам довелося, голодно. Свекруха стара стала, осліпла. Ось. На кого сподіватися? Тільки на мене. Вже так працювала, так працювала! Зароблю хлібця, принесу їм, а вони і раді! Але не змогла я... Пацанів врятувала, а мій...

Чоловік мій помер. Так ось. Вранці пішла на роботу, ввечері повернулася - а він уже холодний. Так і не знаю, чого помер. Може, хвороба якась, а може, мало я його годувала. А потім і свекруха... За ним слідом. І залишилася я одна, з пацанами. Ну, що робити? Виростила! Щас листи пишуть, так! Один-то в Києві живе. Вже онуки у нього дорослі. Другий - зовсім великий, будинок у нього в Молдавії. Пише мені: «Ви, мамо, давайте до нас, щоб поруч!» Та хіба ж я Серожу кину? Ох, додому пора! Він там один, як би не сталося!»

Бабуся Ляля спохватывалась і поспішала додому, до свого «Сероже». Я знала, що вона говорить правду. І чоловіка принесла на плечах, і дітей забрала. Сусіди підтвердили. Напевно, не з Казахстану - це бабуся Ляля щось переплутала - але хіба в цьому справа? Справа в тому, що вчинити інакше вона, звичайно, могла. Могла, але навіть не мислила. Просто - пішла і привезла. Яким дивом вона справлялася, де брала сили - Бог вість. Знала я й те, що прийомні діти їй не пишуть. Це вже бабуся нафантазувала! А може, й сама повірила у свої фантазії, ось і розповідала про неіснуючих листах. Але, знову ж таки, справа не в дітях. Мало дітей забувають своїх кровних батьків, а тут - нерідна мати!

Справа в тому, що сама бабуся Ляля вважала себе дуже щасливою людиною. Щасливим не чомусь, а просто - щасливим, і все. Якось я спробувала їй поспівчувати. Мовляв, і пенсія маленька, і життя таку важку прожила, і взагалі, бідні наші старики! Але вона подивилася на мене поблажливо, посміхнулася і сказала: «Ех, доню! Це я нещаслива?! Знаєш, як мене чоловік любив? А діти які гарні виросли! Статні, здорові! Хороші у мене хлопчаки були! Я, бувало, з роботи йду, а вони біжать назустріч: «Мамко, мамко прийшла!» Як згадаю, так і на душі радісно! А пенсія? Що пенсія? У мене тепер Серожа є, значить, дві пенсії вже! Нічого, живемо потихеньку! М'ясо, правда, не купуємо, а так... Крупа там, молочко... А нема молочка - і чайку поп'ємо! У війну-то, бувало, з кори коржі робили, і нічого, вижили! Ось так. А ти кажеш - нещаслива!...»

«Серожа» помер півроку тому. Тепер ось і бабуся Ляля за ним пішла. Хоч і термін їй, а все ж шкода...

Збираюся і виходжу на вулицю. Треба ж! Засніжені вулиці, легкий мороз, величезні бурульки, які звисають з дахів... І серед усього цього запізнілого зимового пишноти - чорна, скуйовджена від несподіваного холоду, оскаженіло волаючи зграйка птахів. Весна! Весна! Птахи кричать, коти маються в любовній тузі, і хочеться романтики, ніжності і такий же виснажливої блаженної маети!

Настрій несподівано змінюється, і вже без смутку, дуже тепло згадується, як любила бабуся Ляля перелітних птахів. Варто їм з'явитися після довгої зими в її маленькому дворику, як вона оживала, радісно посміхалася і примовляла: «Прилетіли, скворушки! Зиму проводжають! Будемо жити!» Всі птахи, що прилітають навесні, для бабусі Лялі були «скворушками».