Конвенція про права дитини
Сторінка: < 1 2 3 4 > Остання цілком
Стаття 12
1. Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати свої власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з віком і зрілістю дитини.
2. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що зачіпає дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.
Стаття 13
1. Дитина має право вільно висловлювати свою думку; це право включає свободу шукати, одержувати і передавати інформацію та ідеї будь-якого роду, незалежно від кордонів, в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою інших засобів за вибором дитини.
2. Здійснення цього права може зазнавати деяких обмежень, проте цими обмеженнями можуть бути лише ті обмеження, які передбачені законом і необхідні:
a) для поваги прав і репутації інших осіб; або
b) для охорони державної безпеки чи громадського порядку (ordre public), або здоров'я, або моралі населення.
Стаття 14
1. Держави-учасники поважають право дитини на свободу думки, совісті і релігії.
2. Держави-учасниці поважають права та обов'язки батьків і у відповідних випадках законних опікунів керувати дитиною в здійсненні її права методом, узгоджувався зі здібностями дитини, що розвиваються.
3. Свобода сповідувати свою релігію або віри може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралі та здоров'я населення або захисту основних прав і свобод інших осіб.
Стаття 15
1. Держави-учасниці визнають право дитини на свободу асоціації і свободу мирних зібрань.
2. Щодо здійснення даного права не можуть застосовуватися будь-які обмеження, крім тих, які застосовуються відповідно до закону і які необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки або суспільної безпеки, громадського порядку (ordre public), охорони здоров'я чи моральності населення або захисту прав і свобод інших осіб.
Стаття 16
1. Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте життя, сімейне життя, недоторканість житла чи таємницю кореспонденції, або незаконного посягання на його честь і репутацію.
2. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.
Стаття 17
Держави-учасниці визнають важливу роль засобів масової інформації і забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації і матеріалів із різних національних і міжнародних джерел, особливо до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному і моральному благополуччю, а також здоровому фізичному і психічному розвитку дитини. З цією метою держави-учасниці:
a) заохочують засоби масової інформації до розповсюдження інформації і матеріалів, корисних для дитини в соціальному і культурному відношеннях та в дусі статті 29;
b) заохочують міжнародне співробітництво в галузі підготовки, обміну та поширення такої інформації і матеріалів із різних культурних, національних і міжнародних джерел;
c) заохочують видання і розповсюдження дитячої літератури;
d) заохочують засоби масової інформації до приділенню особливої уваги мовним потребам дитини, яка належить до якої-небудь групи меншостей або корінного населення;
e) заохочують розробку належних принципів захисту дитини від інформації і матеріалів, що завдають шкоди її благополуччю, враховуючи положення статей 13 і 18.
Стаття 18
1. Держави-учасниці вживають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
2. З метою гарантування і сприяння здійсненню прав, викладених у цій Конвенції, держави-учасниці надають батькам і законним опікунам належну допомогу у виконанні ними своїх обов'язків по вихованню дітей та забезпечують розвиток мережі дитячих установ.
3. Держави-учасники приймають всі необхідні заходи для забезпечення того, щоб діти, батьки яких працюють, мали право користуватися призначеними для них службами й установами по догляду за дітьми.
Стаття 19
1. Держави-учасниці приймають усі необхідні законодавчі, адміністративні, соціальні і просвітні заходи з метою захисту дитини від усіх форм фізичного чи психологічного насильства, образи чи зловживання, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.
2. Такі заходи захисту, у випадку необхідності, включають ефективні процедури для розробки соціальних програм з метою надання необхідної підтримки дитині й особам, які турбуються про неї, а також для здійснення інших форм запобігання та виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування і наступних заходів у зв'язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також, у випадку необхідності, для порушення судової процедури.
Стаття 20
1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена свого сімейного оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надаються державою.
2. Держави-учасниці у відповідності зі своїми національними законами забезпечують заміну догляду за такою дитиною.
3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання «кафала», за ісламським правом, усиновлення або, у разі необхідності, розміщення в відповідні заклади по догляду за дітьми. При розгляді варіантів заміни необхідно належним чином враховувати бажаність наступництва виховання дитини та її етнічне походження, релігійну і культурну належність і рідну мову.
Стаття 21
Держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існування системи усиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, і вони:
a) забезпечують, щоб всиновлення дитини дозволялось лише компетентними властями, які визначають згідно з чинним законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що відноситься до справи і достовірної інформації, що усиновлення допустимо з огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потрібно, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на усиновлення на підставі такої консультації, яка може бути необхідною;
b) визнають, що усиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або поміщений у родину, яка могла б забезпечити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення якого-небудь підходящого відходу в країні походження дитини є неможливим;
c) забезпечують, щоб у випадку усиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі ж гарантії і норми, які застосовуються щодо усиновлення всередині країни;
d) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, щоб у випадку усиновлення в іншій країні влаштування дитини не призводило до одержання невиправданих фінансових вигод пов'язаними з цими особами;
e) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї статті шляхом укладення двосторонніх і багатосторонніх домовленостей або угод та намагаються на цій підставі забезпечити, щоб влаштування дитини в іншій країні здійснювалося компетентними властями чи органами.
Стаття 22
1. Держави-учасниці вживають необхідних заходів, з тим щоб забезпечити дитині, яка бажає одержати статус біженця або вважається біженцем, відповідно до застосовуваних міжнародним або внутрішнім правом і процедурами, як супроводжуваному, так і не супроводжуваному її батьками або будь-якою іншою особою, належний захист і гуманітарну допомогу в користуванні застосовними правами, викладеними в цій Конвенції та інших міжнародних документах з прав людини або гуманітарних документів, учасниками яких є зазначені держави.
2. З цією метою держави-учасниці надають, у разі, коли вони вважають це за необхідне, сприяння будь-яким зусиллям Організації Об'єднаних Націй та інших компетентних міжурядових організацій або неурядових організацій, що співпрацюють з Організацією Об'єднаних Націй, щодо захисту такої дитини та надання їй допомоги та пошуку батьків чи інших членів сім'ї будь-якої дитини-біженця, з тим щоб одержати інформацію, необхідну для її возз'єднання зі своєю сім'єю. У тих випадках, коли батьки або інші члени сім'ї не можуть бути знайдені, цій дитині надається такий же захист, як і будь-якій іншій дитині, з якої-небудь причини постійно або тимчасово позбавлений свого сімейного оточення, як це передбачено в цій Конвенції.
Стаття 23
1. Держави-учасники визнають, що неповноцінний в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють її впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства.
2. Держави-учасниці визнають право неповноцінної дитини на особливу турботу і заохочують і забезпечують надання за умови наявності ресурсів має на це право дитини та відповідальним за турботу про неї допомогу, щодо якої подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину.
3. Визнання особливих потреб неповноцінної дитини допомога згідно з пунктом 2 цієї статті надається по можливості безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, та має на меті забезпечення неповноцінного дитині ефективного доступу до послуг у галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров'я, підготовки до трудової діяльності та доступу до засобів відпочинку таким чином, який призводить до найбільш повного по можливості втягнення дитини в соціальне життя і досягнення розвитку її особи, включаючи культурний і духовний розвиток дитини.