Особистість Б. С. Братусю

Автор Б. С. Братусь

За А. Н. Леонтьєву, особистість є особливе якість, «що набувається індивідом у суспільстві в повноті відносин, суспільних за своєю природою, в які індивід втягується». Осягати особистість людини - «значить вести дослідження його місця, позиції в системі, яка є система суспільних зв'язків, спілкувань, які відкриваються йому; це - дослідження того, що, заради чого і як використовує людина вроджене йому і придбане ним (навіть риси темпераменту і вже, звичайно, набуті знання, вміння, навички мислення...)». Б. С. Братусь, характеризуючи особистість, говорить про різних вимірах, рівнях психічного апарату. Один рівень ми назвемо власне особистісним або особистісно-смисловим, «відповідальним» за виробництво смислових орієнтації, визначення загального смислу і призначення свого життя, відносин до інших людей і до себе... Проте смислові орієнтації не можуть самі по собі забезпечити привласнення людської сутності, вони лише визначають ті чи інші стійкі відносини до неї. Для реалізації, овеществления, опредмечування цих відносин необхідна відповідно реалізована активність людини, її діяльність, неминуче несе на собі друк всіх його індивідуальних особливостей, характерологічних рис і властивостей. Цей інший рівень ми назвемо рівнем реалізації, індивідуально-виконавською або індивідуально-психологічним рівнем. Крім двох зазначених рівнів, необхідно, особливо в контексті вивчення аномального розвитку, ввести в розгляд ще один - психофізіологічний рівень. В іншому випадку особистісні процеси як би повиснуть у повітрі...»^[1].

Якщо розглядати запропоновану Б. С. Братусем модель з точки зору проблем формування особистості, то очевидно, що особистісно-смисловий рівень регуляції поведінки бере початок у культурну спадщину суспільства, транслирующем «відносини, що співвідношення не тільки мотиву з метою, але взагалі подій людського життя». «Смисловий рівень регуляції, - пише далі Б. С. Братусь, - не наказує, таким чином, готових рецептів вчинків, але виробляє загальні принципи, які в різних ситуаціях і діяльнісних перетинах можуть бути реалізовані різними зовнішніми (але єдиними по внутрішній суті) діями. Лише на основі цих принципів вперше з'являється можливість оцінки і регуляції діяльності не з її доцільною, прагматичної сторони - успішності або неуспішності перебігу, повноти досягнутих результатів тощо, а з боку морального, коли головним стає не цілі, а моральна оцінка цих цілей, не успіхи, а кошти, які були обрані для їх досягнення, оскільки в цьому плані не «мета виправдовує засоби», а, навпаки, кошти повноважні виправдати або спотворити мета»^[2]. Саме в цьому ключі В. П. Зінченко визначає культуру як систему афективно-смислових утворень, яку людина застає при народженні^[3].