Договір про стосунки

Скажімо, у мене син періодично цапался з бабусею (мамою). Ну, типу, що вона його "гнобить", то ще якось. Завів на неї "Ганебну книгу", в якій записував всі моменти, коли вона йому брехала, була з ним несправедлива, порушувала дані нею обіцянки... Цікавий, до речі, досвід! Він її, до речі, сам придумав, без моєї підказки. І ще він укладав з нею угоди у письмовому вигляді. Теж цікава гра. А може, і не гра.

Але коли треба збігати в нічну аптеку за ліками або відвідати її в лікарні, тут вже зовсім інший рівень. "Ганебна книга" при цьому не при чому (ні, вона не спалюється, просто на цьому рівні її - немає), просто тут він - сильніше її, тут він сам реально може їй допомогти, і допомагав. Вимити посуд, пропилососити половики, винести сміття, збігати в магазин... Так було вже коли йому було років тринадцять-чотирнадцять. І ця "гра" триває вже кілька років.

Зараз ця "ганебна книга" - теж є, але більше для гумору. Хоча, до речі, вербалізація і чітке формулювання причин конфліктів іноді дозволяє їх успішно вирішити. Так що, цікава така гра (а може, не гра) - оформляти стосунки між дітьми та батьками, бабусями-дідусями та онуками в письмовому вигляді. І письмово фіксувати їх порушення. А в кінці - число і підпис з кожної сторони. І у двох (чи скільки там треба) примірниках, щоб у кожного на руках було. За образом і подобою "мирової угоди" (яке як підсумок судового розгляду) або міжнародного договору. Комусь із дорослих така гра може здатися образливим, а по-моєму, дуже навіть корисна. Дійсно, тут не тільки дитина навчається чітко та розбірливо формулювати свої вимоги (або побажання), але і багатьом дорослим це актуально. А вже погоджувати по пунктах... Це окрема пісня. А чи вистачить у дорослого терпіння і витримки самому теж дотримуватися всі пункти угоди з дитиною, які сам же підписав? Гра - грою, але це - корисна гра.