Історія мого життя. Хелен Келлер
Розділ 1. І ДЕНЬ ТОЙ НАШ...
З деяким острахом приступаю я до опису мого життя. Я відчуваю забобонне коливання, піднімаючи вуаль, золотистим туманом атмосфер моє дитинство. Завдання написання автобіографії важка. Коли я намагаюся розкласти по поличках найбільш ранні свої спогади, то виявляю, що реальність і фантазія переплелися і тягнуться крізь роки єдиним ланцюгом, єднаючи минуле з сьогоденням. Нині живе жінка малює в своїй уяві події і переживання дитини. Деякі враження яскраво виринають з глибини моїх ранніх років, а решта... «На іншому лежить тюремний морок». Крім того, радості і печалі дитинства втратили свою гостроту, багато подій, життєво важливі для мого раннього розвитку, забулися в запалі збудження від нових чудових відкриттів. Тому, боячись вас втомлювати, я спробую представити в коротких замальовках лише ті епізоди, які здаються мені найбільш важливими і цікавими.
Я народилася 27 червня 1880 року в Таскамбии, маленькому містечку на півночі Алабами.
Сім'я моя з батькової сторони сталася від Каспара Келлера, уродженця Швейцарії, переселився в Меріленд. Один з моїх швейцарських предків був першим вчителем глухих в Цюріху і написав книгу по їх навчанню... Збіг незвичайне. Хоча, правду кажуть, що немає жодного царя, серед предків якого немає раба, ні раба, серед предків якого не було б царя.
Мій дід, онук Каспара Келлера, купивши великі землі в Алабамі, туди переселився. Мені розповідали, що раз в рік він їхав верхи на коні з Таскамбии у Філадельфії закуповувати припаси для своєї плантації, і у моєї тітоньки зберігається безліч його листів сім'ї з чарівними, живими описами цих поїздок.
Моя бабуся була донькою Олександра Мура, одного з ад'ютантів Лафайета, і онукою Олександра Спотвуда, колишнього в колоніальному минулому губернатором Вірджинії. Вона також була троюрідною сестрою Роберта Лі.
Мій батько, Артур Келлер, був капітаном армії конфедератів. Моя мати Кет Адамс, його друга дружина, була набагато молодшою.
До того, як фатальна хвороба позбавила мене зору і слуху, я жила в маленькому будиночку, який складався з однієї великої квадратної кімнати і другий, маленькою, в якій спала служниця. На Півдні було прийнято будувати біля великого головного будинку маленький, таку прибудову для тимчасового життя. Такий будиночок збудував і мій батько після Громадянської війни, і, коли він одружився на моїй матінці, вони стали там жити. Суцільно повитий виноградом, кучерявими трояндами і жимолостю, будиночок з боку саду здавався альтанкою. Маленьке крильце було приховано від очей заростями жовтих троянд і південного смилакса, улюбленого курорту бджіл і колібрі.
Головна садиба Келлерів, де жила вся сім'я, знаходилася в двох кроках від нашої маленької рожевої альтанки. Її називали «Зелений плющ», тому що і будинок, і навколишні дерева, паркани були покриті красивим англійською плющем. Цей старомодний сад був раєм мого дитинства.
Я дуже любила навпомацки пробиратися вздовж жорстких квадратних самшитових огорож і по запаху знаходити перші фіалки, конвалії. Саме там я шукала розради після бурхливих спалахів гніву, занурюючи пристрасне обличчя в прохолоду листя. Як радісно було загубитися серед квітів, перебігаючи з місця на місце, раптово натикаючись на чудесний виноград, який я дізнавалася по листю і гронам. Тоді я розуміла, що це виноград, який обплітає стіни літнього будиночка в кінці саду! Там же струменів до землі ломонос, падали гілки жасмину і росли якісь рідкісні запашні квіти, які звали мотыльковыми ліліями за їх ніжні пелюстки, схожі на крила метеликів. Але троянди... вони були прелестнее всього. Ніколи потім, в оранжереях Півночі, не знаходила я таких утоляющих душу троянд, як ті, увивавшие мій будиночок на Півдні. Вони висіли довгими гірляндами над ганком, наповнюючи повітря ароматом, не замутненным ніякими іншими запахами землі. Рано вранці, омиті росою, вони були такими гладеньким і чистим, що я не могла не думати: такими, напевно, повинні бути асфодели Божого Райського саду.
Початок мого життя було схоже на життя будь-якого іншого дитяти. Я прийшла, я побачила, я перемогла - як завжди буває з першою дитиною в сім'ї. Зрозуміло, було багато суперечок, як мене назвати. Першу дитину в сім'ї не назвеш як-небудь. Батько запропонував мені дати ім'я Мілдред Кемпбелл в честь однієї з прабабок, яку високо цінував, і брати участь у подальшому обговоренні відмовився. Матінка дозволила проблему, давши зрозуміти, що бажала б назвати мене в честь своєї матері, чиє дівоче ім'я Олена Еверетт. Однак по дорозі до церкви зі мною на руках батько це ім'я, природно, забув, тим більше, що воно не було тим, що він всерйоз розглядав. Коли священик запитав у нього, як назвати дитину, він згадав лише, що вирішили назвати мене по бабусі, і повідомив її ім'я: Олена Адамс.
Мені розповідали, що ще немовлям у довгих платтячках я виявляла палкий характер і рішучий. Все, що робили в моїй присутності інших, я прагнула повторити. У шість місяців я привернула загальну увагу, промовивши: «Чай, чай, чай», - зовсім чітко. Навіть після хвороби я пам'ятала одне зі слів, які вивчила в ті ранні місяці. Це було слово «вода», і я продовжувала видавати схожі звуки, прагнучи повторити його, навіть після того, як була втрачена здатність говорити. Я перестала твердити «ва-ва» тільки коли навчилася складати це слово по буквах.
Мені розповідали, що я пішла в той день, коли мені виповнився рік. Матінка щойно вийняла мене з ванночки й тримала на колінах, коли раптом мою увагу привернуло мельканье на натертому підлозі тіней від листя, танцюючих у сонячному світлі. Я зісковзнула з материнських колін і майже побігла до них назустріч. Коли порив вичерпався, я впала і заплакала, щоб матінка знову взяла мене на руки.
Ці щасливі дні тривали недовго. Всього одна коротка весна, дзвінка щебетом снігурів і пересмішників, всього одне літо, щедре фруктами і трояндами, всього одна червоно-золота осінь... Вони промайнули, залишивши свої дари біля ніг палкого, захопленого ними дитини. Потім, в смутному похмурому лютому, прийшла хвороба, замкнула мені очі і вуха і погрузившая мене в непритомність новонародженого немовляти. Доктор визначив сильний приплив крові до мозку і шлунку і думав, що я не виживу. Однак якось вранці лихоманка залишила мене, так само раптово і загадково, як і з'явилася. Цим ранком в родині панувало бурхлива радість. Ніхто, навіть доктор, не знав, що я більше ніколи не буду ні чути, ні бачити.
Я зберегла, як мені здається, смутні спогади про цю хворобу. Пам'ятається мені ніжність, з якою матінка намагалася заспокоїти мене в болісні години метань і болю, а також мої розгубленість і страждання, коли я прокидалася після неспокійної ночі, проведеної в маренні, і звертала сухі запалені очі до стіни, геть від колись улюбленого світла, який тепер з кожним днем ставав все більш і більш тьмяним. Але, за винятком цих втікачів спогадів, якщо це справді спогади, минуле видається мені якимось несправжнім, наче кошмарний сон.
Поступово я звикла до темряви й мовчання, що оточили мене, і забула, що колись все було інакше, поки не з'явилася вона... моя вчителька... та, якій судилося випустити душу на волю. Але, ще до її появи, в перші дев'ятнадцять місяців мого життя, я вловила селяни образи широких зелених полів, сяючих небес, дерев і квітів, які потім настала темрява не змогла зовсім стерти. Якщо колись ми мали зором - «і день той наш, і наше все, що він нам показав».
Глава 2. МОЇ БЛИЗЬКІ
Не можу пригадати, що відбувалося в перші місяці після моєї хвороби. Знаю тільки, що я сиділа на колінах у матері чи чіплялася за її сукню, поки вона займалася домашніми справами. Мої руки обмацували кожен предмет, простежували кожен рух, і таким чином я багато змогла дізнатися. Незабаром я відчула потребу в спілкуванні з іншими і почала невміло подавати деякі знаки. Хитання головою означало «ні», кивок - «так», тягти до себе означало «прийди», відштовхування - «іди». А якщо мені хотілося хліба? Тоді я зображала, як ріжуть на скибочки і намазують їх маслом. Якщо я хотіла, щоб на обід було морозиво, я показувала, як крутять ручку морожениці, і тремтіла, ніби замерзла. Матінці вдавалося багато мені пояснити. Я завжди знала, коли їй хотілося, щоб я щось принесла, і я бігла в ту сторону, куди вона мене підштовхувала. Саме її люблячої мудрості я завдячую всім, що було доброго та яскравого у моїй непроглядній довгої ночі.
У п'ять років я навчилася складати і прибирати чистий одяг, коли її приносили після прання, і відрізняти свій одяг від решти. По тому, як одягалися моя матінка і тітка, я здогадувалася, коли вони збиралися кудись виходити, і незмінно благала взяти мене з собою. За мною завжди посилали, коли до нас приїжджали гості, і, проводжаючи їх, я завжди махала рукою. Думаю, у мене збереглися смутні спогади про значення цього жесту. Одного разу якісь джентльмени приїхали в гості до моєї матері. Я відчула поштовх закрилася вхідних дверей та інші шуми, які супроводжували їх прибуття. Охоплена раптовим осяянням, перш ніж хто-небудь встиг мене зупинити, я вибігла нагору, прагнучи здійснити своє уявлення про «вихідному туалеті». Ставши перед дзеркалом, як, я знала, це робили інші, я полила собі голову маслом і густо обсипала обличчя пудрою. Потім я покрила голову вуаллю, так що вона занавесила обличчя і впала складками на плечі. До своєї дитячої талії я прив'язала величезний турнюр, так що він бовтався у мене за спиною, звисаючи майже до подолу. Виряджена таким чином, я спустилася сходами у вітальню розважати компанію.
Не пам'ятаю, коли я вперше усвідомила, що відрізняюся від інших людей, але впевнена, що це сталося до приїзду моєї вчительки. Я помітила, що моя матінка і мої друзі не користуються, як я, знаками, коли хочуть щось повідомити один одному. Вони розмовляли ротом. Іноді я ставала між двома співрозмовниками і чіпала їх губи. Проте зрозуміти мені нічого не вдавалося, і я досадовала. Я теж ворушила губами і відчайдушно жестикулировала, але безрезультатно. Часом це так мене дратувало, що я брикала і волала до знемоги.
Вважаю, я розуміла, що веду себе погано, тому що знала: копаючи Еллу, мою няньку, роблю їй боляче. Так що, коли напад люті проходив, я відчувала щось подібне до жалю. Але не можу пригадати жодного випадку, щоб це завадило мені вести себе подібним чином, якщо я не отримувала того, що хотіла. У ті дні моїми постійними супутниками були Березня Вашингтон, донька нашої куховарки, і Белль, наш старий сетер, коли-то відмінна мисливиця. Марта Вашингтон розуміла мої знаки, і мені майже завжди вдавалося змусити її робити те, що мені потрібно. Мені подобалося панувати над нею, а вона найчастіше підпорядковувалася моєї тиранії, не ризикуючи вступати в бійку. Я була сильна, енергійна і байдужа до наслідків своїх дій. При цьому я завжди знала, чого хочу, і наполягала на своєму, навіть якщо доводилося заради цього битися, не шкодуючи живота свого. Ми багато часу проводили на кухні, місили тісто, допомагали робити морозиво, мололи кавові зерна, сварилися через печива, годували курей і індиків, суетившихся біля кухонного ганку. Багато з них були зовсім ручними, так що їли з рук і дозволяли себе чіпати. Як-то раз один великий індик вихопив у мене помідор і втік з ним. Натхненні индюшиным прикладом, ми потягли з кухні солодкий пиріг, який куховарка тільки що покрила глазур'ю, і з'їли його до останньої крихти. Потім я дуже хворіла, і мені було цікаво, спіткала чи індика та ж сумна доля.
Цесарка, чи знаєте ви, любить гніздитися в траві, в найпотаємніших місцях. Одним з найулюбленіших моїх занять було полювати у високій траві за її яйцями. Я не могла сказати Березні Вашингтон, що хочу пошукати яйця, але я могла скласти разом долоньки жменькою і опустити їх на траву, позначаючи щось кругле, ховається в траві. Березня мене розуміла. Коли нам щастило, і ми знаходили гніздо, я ніколи не дозволяла їй відносити яйця додому, знаками змушуючи зрозуміти, що вона може впасти і розбити їх.
У коморах зберігалося зерно, в стайні тримали коней, але був ще двір, на якому вранці і вечорами доїли корів. Він був для нас з Мартою джерелом неослабного інтересу. Доярки дозволяли мені класти руки на корову під час доїння, і я часто отримувала хльосткий удар коров'ячого хвоста за свою цікавість.
Підготовка до Різдва завжди приносило мені радість. Звичайно, я не знала, що відбувається, але з захопленням насолоджувалася разносившимися по всьому будинку приємними запахами і ласими шматочками, які давали мені і Березні Вашингтон, щоб ми не шуміли. Ми, безсумнівно, плуталися під ногами, але це жодною мірою не знижувало нашого задоволення. Нам дозволяли молоти прянощі, перебирати родзинки і облизувати мутовки. Я вішала мій панчоху Санта Клаусу, тому що так робили інші, проте не пам'ятаю, щоб ця церемонія мене дуже цікавила, змушуючи прокинутися до світанку і бігти на пошуки подарунків.
Марта Вашингтон любила пустувати нітрохи не менше, ніж я. Двоє маленьких дітей сиділи на веранді спекотним травневим днем. Одна була чорношкірою, як дерево, з копицею пружинистих кучериків, зав'язаних шнурками в безліч пучків, що стирчать в різні боки. Інша - біла, з довгими золотими пасмами. Одній було шість років, інша двома або трьома роками старше. Молодша дівчинка була сліпою, старшу звали Марта Вашингтон. Спочатку ми старанно вирізали ножицями паперових чоловічків, але незабаром ця забава нам набридла і, изрезав на шматочки шнурки від наших туфельок, ми обстригли з жимолості всі листочки, до яких дотяглися. Після цього я перевела свою увагу на пружинки волосся Марти. Спочатку вона заперечувала, але потім змирилася зі своєю долею. Вирішивши потім, що справедливість вимагає відплати, вона схопила ножиці і встигла відрізати один з моїх локонів. Вона постригла б їх усі, якби не своєчасне втручання моєї матінки.
Події тих ранніх років залишилися в моїй пам'яті уривчастими, але яскравими епізодами. Вони вносили сенс в мовчазну безцільність моєму житті.
Одного разу мені трапилося облити водою мій фартушок, і я розстелила його у вітальні перед каміном посушитись. Фартушок сох не так швидко, як мені хотілося, і я, підійшовши ближче, поклала його прямо на гарячі вугілля. Вогонь здійнявся, і в мить ока полум'я охопило мене. Одяг зайнялася, я відчайдушно замукала, шум привернув на допомогу Вайни, мою стару нянюшку. Накинувши на мене ковдру, вона ледве мене не задушила, зате зуміла загасити вогонь. Я відбулася, можна сказати, легким переляком.
Приблизно в цей же час я навчилася користуватися ключем. Одного разу вранці я замкнула матінку в коморі, де вона змушена була залишатися протягом трьох годин, так як слуги перебували у віддаленій частині будинку. Вона колотила в двері, а я сиділа зовні на сходах і реготала, відчуваючи струс від кожного удару. Ця сама шкідлива моя проказа переконала батьків, що мене треба якнайшвидше починати вчити. Після того як приїхала до мене моя вчителька Енн Салліван, я постаралася при першій же можливості замкнути в кімнаті і її. Я вирушила вгору з чимось, що, як дала мені зрозуміти матінка, слід віддати міс Салліван. Але, ледве віддавши їй це, я зачинила двері і замкнула її, а ключ сховала в холі під гардеробом. Батько був змушений залізти на драбину і визволити міс Салліван через вікно, до мого невимовне захоплення. Я повернула ключ лише кілька місяців тому.
Коли мені зрівнялася п'ять років, ми переїхали з повитої виноградом будиночка у великий новий будинок. Сім'я наша складалася з батька, неньки, двох старших зведених братів і, згодом, сестрички Мілдред. Саме раннє мій спогад про батька - це як я пробираюся до нього крізь купи паперу і виявляю його з великим листом, який він навіщо-то тримає перед особою. Я була дуже здивована, відтворила його дію, навіть одягла його окуляри, сподіваючись, що вони допоможуть мені розв'язати загадку. Але протягом кількох років ця таємниця так і залишалася таємницею. Потім я дізналася, що таке газети і що мій батько видавав одну з них.
Батько мій був незвичайно люблячим і великодушним людиною, безмежно відданим сім'ї. Він рідко залишав нас, виїжджаючи з будинку тільки в сезон полювання. Як мені розповідали, що він був прекрасним мисливцем, знаменитим своєю влучністю стрільцем. Він був привітним господарем, мабуть, навіть занадто привітним, так як рідко приїжджав додому без гостя. Особливою його гордістю був величезний сад, де, за розповідями, він вирощував самі дивовижні в наших краях кавуни і полуницю. Мені він завжди приносив перший дозрілий виноград і добірні ягоди. Я пам'ятаю, як торкала мене його дбайливість, коли він вів мене від дерева до дерева, від лози до лозі, і його радість від того, що мені приносило задоволення.
Він був прекрасний оповідач і, після того, як я опанувала мову німих, незграбно малював знаки у мене на долоні, передаючи самі свої дотепні анекдоти, причому найбільше його тішило, коли потім я до місця їх повторювала.
Я перебувала на Півночі, насолоджувалася останніми чудовими днями літа 1896 року, коли прийшла звістка про його смерть. Він хворів недовго, випробував короткі, але дуже гострі борошна - і все було скінчено. Це було першою моєю тяжкої втратою, першим особистим зіткненням зі смертю.
Як мені написати про моєї матінки? Вона так мені близька, що говорити про неї здається неделікатним.
Довгий час я вважала свою маленьку сестричку захватчицей. Я розуміла, що більше не є єдиним світлом у віконці у матінки, і це переповнювало мене ревнощами. Мілдред постійно сиділа на колінах у матінки, де звикла сидіти я, і привласнила собі всю материнську турботу і час. Одного разу сталося щось, на мою думку, додала образу до образу.
У мене тоді була обожнювана затерта лялька Ненсі. На жаль, вона була частою безпорадною жертвою моїх бурхливих спалахів та спекотної до неї прихильності, від яких набула ще більш пошарпаний вигляд. У мене були інші ляльки, які вміли говорити і плакати, відкривати і закривати очі, але жодну з них я не любила так, як Ненсі. У неї була своя колиска, і я часто по годині і довше укачивала її. Я ревно охороняла і ляльку, і колиску, але одного разу виявила свою маленьку сестричку мирно спить у ній. Обурена цією зухвалістю з боку тієї, з ким мене поки не пов'язували узи любові, я рассвирепела і перекинула колиску. Дитина міг піти на смерть, але матінка встигла підхопити її.
Так буває, коли ми йдемо долиною самотності, майже не знаючи про ніжної прихильності, що виростає з ласкавих слів, зворушливих вчинків і дружнього спілкування. Згодом, коли я повернулася в лоно людської спадщини, що належить мені по праву, наші з Мілдред серця знайшли один одного. Після цього ми були раді йти рука об руку, куди б не вів нас каприз, хоч вона зовсім не розуміла моєї мови жестів, а я її дитячого лепету.
Розділ 3. З ТЕМРЯВИ ЄГИПЕТСЬКОЇ
Я зростала, і в мені наростало бажання виразити себе. Деякі знаки, якими я користувалася, все менше відповідали моїм потребам, а неможливість пояснити, чого я хочу, супроводжувалися спалахами люті. Я відчувала, як мене тримають якісь невидимі руки, і робила відчайдушні зусилля, щоб звільнитися. Я боролася. Не те щоб ці борсання допомагали, але дух опору був у мені дуже сильний. Зазвичай я, зрештою, вибухала сльозами, і все закінчувалося повним виснаженням. Якщо матінці траплялося в цей момент бути поруч, я заползала в її обійми, дуже нещасна, щоб згадати причину пронесшейся бурі. Через якийсь час потреба в нових способах спілкування з оточуючими стала настільки нагальною, що спалахи гніву повторювалися щодня, а іноді щогодини.
Батьки мої були глибоко засмучені і спантеличені. Ми жили дуже далеко від шкіл для сліпих або глухих, і здавалося нереальним, щоб хтось поїхав в таку далечінь вчити дитину приватним чином. Часом навіть мої друзі і рідні сумнівалися, що мене можна чогось навчити. Для матінки єдиний промінь надії блиснув у книзі Чарльза Діккенса «Американські нотатки». Вона прочитала там розповідь про Лорі Бріджмен, яка, як і я, була глухий і сліпий, і все-таки отримала освіту. Але матінка також з безнадією згадала, що доктор Хоу, який відкрив спосіб навчання глухих і сліпих, давно помер. Можливо, його методи померли разом з ним, а якщо навіть не померли, то яким чином маленька дівчинка в далекій Алабамі могла цими чудовими скористатися благами?
Коли мені було шість років, батько почув про видному балтиморському окуліста, добивавшемся успіху в багатьох випадках, здавалися безнадійними. Батьки вирішили звозити мене в Балтімор і з'ясувати, не можна чи що-небудь для мене зробити.
Подорож було дуже приємним. Я жодного разу не впала в гнів: занадто багато займало мій розум і руки. В поїзді я подружилася з багатьма людьми. Одна дама подарувала мені коробочку черепашок. Батько просвердлив в них дірочки, щоб я могла їх нанизувати, і вони щасливо зайняли мене на довгий час. Провідник вагона також виявився дуже добрим. Я багато разів, чіпляючись за поли його куртки, слідувала за ним, коли він обходив пасажирів, компостируя квитки. Його компостер, який він давав мені пограти, був чарівною іграшкою. Затишно влаштувавшись в куточку канапи, я годинами розважалася, пробиваючи дірочки в шматочках картону.
Моя тітка згорнула мені велику ляльку з рушників. Це було надзвичайно жахливе створення, без носа, рота, очей та вух; у цієї саморобної ляльки навіть уяву дитини не могло б виявити особи. Цікаво, що відсутність очей вразило мене більше всіх інших дефектів ляльки, разом узятих. Я настирливо вказувала на це оточуючим, але ніхто не здогадався забезпечити ляльку очима. Раптом мене осяяла блискуча ідея: зістрибнувши з дивана і пошаривши під ним, я знайшла тітчин плащ, оздоблений великим бісером. Відірвавши дві намистини, я знаками показала тітці, що хочу, щоб вона пришила їх до ляльки. Вона запитливо піднесла руку до своїх очей, я рішуче закивала у відповідь. Намистини були пришиті на потрібні місця, і я не могла стримати своєї радості. Проте відразу після цього я втратила до прозревшей ляльці всякий інтерес.
По приїзді в Балтімор ми зустрілися з доктором Чизхолмом, який прийняв нас дуже доброзичливо, проте зробити нічого не міг. Він, втім, порадив батькові звернутися за консультацією до лікаря Олександру Грехему Беллу з Вашингтона. Той може дати інформацію про школи і вчителів для глухих або сліпих дітей. За порадою доктора, ми негайно вирушили до Вашингтона побачитися з доктором Беллом.
Батько їхав з важким серцем і великими побоюваннями, а я, не усвідомлюючи його страждань, раділа, насолоджуючись задоволенням переїздів з місця на місце.
З перших хвилин я відчула що виходили від доктора Белла ніжність і співчуття, які, нарівні з його вражаючими науковими досягненнями, підкорювали багато серця. Він тримав мене на колінах, а я розглядала його кишенькові годинники, які він змусив для мене дзвонити. Він добре розумів мої знаки. Я це усвідомила і полюбила його за це. Однак я і мріяти не могла, що зустріч з ним стане тими дверима, через яку я перейду від темряви до світла, від вимушеного самотності до дружбу, спілкування, знань, любові.
Доктор Белл порадив моєму батькові написати містерові Ананьосу, директору інституту Перкінса в Бостоні, де колись працював доктор Хоу, і запитати, чи не знає він вчителя, здатного взятися за моє навчання. Батько одразу це зробив, і через кілька тижнів від доктора Ананьоса прийшло люб'язне лист з втішною новиною, що такий вчитель знайдено. Це сталося влітку 1886 року, але міс Салліван приїхала до нас тільки в березні наступного.
Таким ось чином я вийшла з темряви єгипетської і встала перед Сінаєм. І Божественна Сила торкнулася моєї душі, і вона прозріла, і я пізнала багато чудес. Я почула голос, який сказав: «Знання є любов, світло і прозріння».
Глава 4. НАБЛИЖЕННЯ КРОКІВ
Найважливіший день у моєму житті - той, коли приїхала до мене моя вчителька Ганна Салліван. Я преисполняюсь здивування, коли думаю про безмірну контрасті між двома життями, сполученими цим днем. Це сталося 7 березня 1887 року, за три місяці до того, як мені виповнилося сім років.
У той знаменний день, після полудня, я стояла на ґанку німа, глуха, сліпа, чекаюча. По знакам моєї матінки, за метушні в хаті я смутно уявляла, що має статися щось незвичайне. Тому я вийшла з дому, сіла чекати цього «чогось» на східцях ганку. Полуденне сонце, пробиваючись крізь маси жимолості, зігрівало моє піднята до неба обличчя. Пальці майже несвідомо перебирали знайомі листя і квіти, тільки-тільки розпускаються назустріч солодкою південної весни. Я не знала, яке диво чи диво готує мені майбутнє. Гнів і гіркоту безперервно терзали мене, змінюючи пристрасне буйство глибоким виснаженням.
Траплялося вам потрапляти в море в густий туман, коли здається, що щільна на дотик біла імла огортає вас, і великий корабель у відчайдушній тривозі, обережно обмацуючи лотом глибину, пробирається до берега, а ви чекаєте з б'ється серцем, що буде? До того, як почалося моє навчання, я була схожа на такий корабель, тільки без компаса, без лота і якого б то не було способу дізнатися, чи далеко до тихої бухти. «Світла! Дайте мені світла!» - бився безмовний крик моєї душі.
І засяяло світло любові треба мною в той самий час.
Я відчула наближення кроків. Я простягнула руку, як вважала, матінці. Хтось взяв її - і я опинилася спійманої, стиснутої в обіймах тієї, що з'явилася до мене відкрити все суще і, головне, любити мене.
На наступний ранок після приїзду моя вчителька повела мене в свою кімнату і дала мені ляльку. Її прислали малюки з інституту Перкінса, а Лора Бріджмен її одягла. Але все це я дізналася згодом. Коли я трошки з нею пограла, міс Салліван повільно по буквах намалювала на моїй долоні слово «к-у-к-л-а». Я відразу зацікавилася цією грою пальців і постаралася їй наслідувати. Коли мені вдалося, нарешті, правильно зобразити всі букви, я зашарілася від гордості і задоволення. Побіг відразу до матінки, я підняла руку і повторила їй знаки, що зображували ляльку. Я не розуміла, що пишу по буквах слово, і навіть того, що воно означає, я просто, як мавпочка, складала пальці і змушувала їх наслідувати почувствованному. В наступні дні я, так само неосмислено, навчилася писати безліч слів, як, наприклад, «капелюх», «чашка», «рот», і кілька дієслів - «сісти», «встати», «йти». Але тільки після кількох тижнів занять з вчителькою я зрозуміла, що у всього на світі є ім'я.
Якось, коли я грала з моєї нової фарфоровою лялькою, міс Салліван поклала мені на коліна ще й мою велику ганчір'яну ляльку, по буквах написала «к-у-к-л-о» і дала зрозуміти, що слово це відноситься до обох. Раніше у нас сталася сутичка з-за слів «з-т-а-к-а-н» і «в-о-д-а». Міс Салліван намагалася пояснити мені, що «стакан» є склянку, а вода - вода, але я продовжувала плутати одне з іншим. У відчаї вона на час припинила спроби мене напоумити, але лише для того, щоб відновити їх при першій можливості. Мені набридли її домагання і, схопивши нову ляльку, я кинула її на підлогу. З гострою насолодою я відчула біля своїх ніг її уламки. За моєї дикої спалахом не було ні смутку, ні каяття. Я не любила цю ляльку. У все ще темному світі, де я жила, не було ні сердечних почуттів, ні ніжності. Я відчула, як вчителька сміла останки нещасної ляльки в бік каміна, і відчула задоволення від того, що причина мого незручності усунена. Вона принесла мені капелюх, і я зрозуміла, що зараз вийду на теплий сонячний світло. Ця думка, якщо можна назвати думкою безсловесне відчуття, змусила мене запрыгать від задоволення.
Ми пішли по стежці до криниці, залучені ароматом жимолості, увивавшей його огорожу. Хтось стояв там і качав воду. Моя вчителька підставила руку під струмінь. Коли холодний потік вдарив мені в долоню, вона вивела на інший долоні по буквах слово «в-о-д-а», спочатку повільно, а потім швидко. Я завмерла, моя увага була прикута до руху її пальців. Раптово я відчула неясний образ чогось забутого... захват повернутої думки. Мені якось раптом відкрилася таємнича суть мови. Я зрозуміла, що «вода» - це чудова прохолода, ллється по моїй долоні. Живий світ збудив мою душу, дав їй світло.
Я відійшла від колодязя повна завзяття до навчання. У всього на світі є ім'я! Кожне нове ім'я породжувало нову думку! На зворотному шляху в кожному предметі, якого я стосувалася, пульсувала життя. Це відбувалося тому, що я бачила все якимось дивним новим зором, тільки що мною знайденим. Увійшовши в свою кімнату, я згадала про розбитою ляльці. Я обережно наблизилася до каміна і підібрала уламки. Марно намагалася я скласти їх разом. Очі мої наповнилися сльозами, так як я зрозуміла, що наробила. Вперше відчула я каяття.
В той день я вивчила багато нових слів. Не пам'ятаю зараз, які саме, але твердо знаю, що серед них були: «мати», «батько», «сестра», «вчитель»... слова, які змусили світ навколо розквітнути, як жезл Аарона. Увечері, коли я лягла в ліжко, важко було б знайти на світі дитини щасливішої за мене. Я заново переживала всі радощі, які цей день мені приніс, і вперше мріяла про прихід нового дня.