Переважна особистість

З форуму перспективного синтону

Джерело

Я теж була щаслива спільними походами, подорожами з батьками, це найсвітліші моменти мого дитинства. Але цим світле і обмежувалося.

Все добре скінчилося рівно з того моменту, як я почала намагатися висловлювати свою думку, а тим більше чинити по-своєму.

"Коронні" фрази мого батька. Між іншим, непитущий, з ПІД, за загальним визнанням, інтелігентна людина, на роботі його поважали...

"Сиди, мовчи в ганчірочку, коли старші розмовляють!"

"Не висовуйся!"

"НЕ вякай, а роби так, як батько велить, він старший, він все знає!"

"Куди ти лізеш, навіть не намагайся, у тебе все одно не вийде, у тебе ж руки не з того місця ростуть..."

Це ранні перли.

Років до п'ятнадцяти було приблизно наступне.

"Дивись, принесеш в подолі - з дому вижену!"

Злобно так, з ненавистю в очах (Е-мое, я навіть цілуватися тоді не думала, межею мрій було погуляти з нравящимся хлопчиком за ручку...)

Те, що при кожному зручному випадку "виховних цілях лунали ляпаса і т. п. - я взагалі мовчу...

Апофеозом став випадок, коли я у 21(!) рік прийшла додому години на три пізніше, ніж ВІН мені сказав. Мене зустрічали в дверях з ременем в руці... "Су-ука! Ти коли батька навчишся слухати???" Два удари у нього вийшли, третій вдалося зупинити табуреткою. Як мені було пояснювати потім моєму хлопцеві, звідки у мене на нозі здоровенний синячина... В той момент я зрозуміла, що валити мені з батьківського будинку треба далеко і як можна швидше...

Ненавиджу... Як тільки згадую "щасливе" дитинство, яке я мала завдяки рідному татові.

Як довго мені довелося боротися із самовідчуттям, винесеним з дитинства "ти ніхто і звати тебе ніяк"... Якихось комплексів навешало на мене то ставлення батька до мене, яке я мала... Як тяжко я навчилася радіти життю і вірити людям... Яким відкриттям для мене було те, що нормальні чоловіки обирають дружин, як коров на базарі ("щоб була здорова і работяща")...

Яким дивом я не сіла на голку в 15-17 років і не покінчила з собою, як деякі підлітки з подібним ставленням до себе батьків... Як не спилася пізніше, намагаючись подолати свою социофобию (випивала регулярно "по сто грам", щоб не так боятися людей при спілкуванні...).

Пропонуєте пробачити?

Забути, не згадувати - намагалася...

Не те що б я злобствовала на адресу батька все життя, і будучи дорослою теж. Немає. І відносини налагодити намагалася. І навіть, за порадою мами, намагалася не сперечатися, погоджуватися з ним у чомусь, на словах. Але так адже немає! Адже йому потрібно було, щоб я не просто погоджувалася, а й РОБИЛА так, як він вважає за потрібне. Досі. І плювати на те, що я давно вже доросла людина. Його точка зору правильна, а я - ДУ-У-УРА! Тому, що інша не з їх мурашника...